У 45-му воював з японцями, в мирний час - із хуліганами і тунеядцями
Лучанин Степан Назарчук - учасник бойових дій у Другій світовій війні, підполковник міліції у відставці. В юності пережив гітлерівську окупацію, у вісімнадцять літ воював на Першому Забайкальському фронті, а після розгрому Японії не знімав форму з погонами ще 26 календарних років: служив то у Збройних силах, то у військах МВС, то в позавідомчій охороні (нинішня Державна служба охорони), то в Луцькому міськвідділі внутрішніх справ. Досі Степан Олександрович відмовляв журналістам у розмові про пережите, проте напередодні цьогорічного Дня захисника Вітчизни поділився деякими спогадами з кореспондентом газети "Резонанс".
Снаряди підносив - загиблих виносив
Нещодавно - а саме 4 лютого - ветеран відсвяткував 83-річчя. Родом Степан Назарчук із села Рудники нинішнього Маневицького району. Перед війною встиг закінчити сім класів. Роки окупації запам'яталися не лише присутністю ворога, а й тим, що неподалік Рудників - у Лопатні - базувалися червоні партизани Медвєдєва. Волинянин пригадує, як вони вбили командувача німецькими карательними військами генерала Піпера, розгромили його штаб. У 1944 році одразу після визволення Волині від німецько-фашистських загарбників Степана Назарчука призвали в Радянську армію. Потрапив у кулеметний батальйон, який дислокувався в Нікольському роз'їзді, що в Татіщевському районі Саратовської області. Зі слів ветерана, там вони з товаришами не голодували так, як у полку, що стояв у самому Татіщево, але, скажімо, солі й цукру не було... 11 червня бійців посадили у вагони і повезли у Забайкалля. Степан Назарчук опинився у 113-му винищувально-протитанковому артилерійському полку в обслузі 76-міліметрової гармати ЗІС-3 на посаді піднощика снарядів. А 8 серпня потрапив на війну з Японією, котра, як відомо, розпочалася 1-го. І тут йому довелось виконувати неприємну місію - підбирати поранених та вбитих товаришів і вантажити на автомашини. У скелях Маньчжурії японці поробили каземати, стріляючи звідти з гармат - підбили багато танків, і чимало наших танкістів полягло. А ночами смертники-камікадзе вирізали сплячих... Втім, 2 вересня Японія капітулювала. Війна закінчилась, але звільняти солдатів 1927 року народження в запас міноборони не поспішало. Шість років рядовий Назарчук прослужив у Порт-Артурі - спершу у протитанковому артдивізіоні, потім через вибух боєприпасів отримав контузію і після лікування в госпіталі потрапив у морську піхоту.
На Колимі стеріг в'язнів, у Луцьку - партпрацівників
В 1951 році його полк перевели у Владивосток - звідти й демобілізувався. Проте одну військову службу Степан Олександрович одразу проміняв на іншу - пішов у війська Міністерства внутрішніх справ. Свій вибір пояснює тим, що більше не було куди себе подіти - адже не мав освіти, спеціальності. Був направлений на сумнозвісну Колиму, де прослужив шість календарних років. На Півночі вислуга рахувалась рік за два. Служба була непростою не лише через клімат: спецконтингент трудився на золотих копальнях, і там, як коротко констатував ветеран, "було всяке"... З Колими Назарчука перевели в Кабардино-Балкарію - республіку, розташовану в основному в горах Північного Кавказу. На її території знаходиться й гора Ельбрус - найвища вершина Кавказького хребта і всієї Європи. В умовах Півночі волинянин ніс службу і на здоров'я не скаржився, а от у горах почав хворіти. Лікарі дали висновок, за яким Назарчуку потрібно жити на низовині. І Степан Олександрович поїхав до Луцька. Із військ МВС нашого героя перевели у позавідомчий взвод охорони обкому Партії, який у той час знаходився по вулиці Богдана Хмельницького у приміщенні, котре нині займає міська рада. За словами Степана Назарчука, там було два пости - на першому і третьому поверхах - і ще один пост в облвиконкомі. Вхід до приміщення допускався за перепусткою або партквитком. Служба проходила доволі спокійно, нічого особливого не траплялося. Так охоронець правопорядку пропрацював три роки, проте в 1960-му все перекреслила хвороба, яка змусила звільнитися з органів внутрішніх справ за станом здоров'я.
Хто у клубі бився, хто державне крав
Після двох років лікування військово-лікарська комісія знову визнала старшину міліції Назарчука придатним до служби в ОВС. Трохи часу Степан Олександрович пропрацював у Луцькому міськвідділі внутрішніх справ патрульним, а після здобуття повної середньої освіти й навчання у Львівській школі міліції отримав офіцерське звання та посаду дільничного. Обслуговувати довелось Вишків і Гущу. Дільниця була доволі складною: з одного боку - місцевість фактично сільська, з іншого - на території знаходилися великі промислові підприємства. Чимало клопоту завдавала установа культури - вишківський клуб. Із розташованих неподалік Жидичина та Липлян туди ходила сільська молодь, тягаючи відрами самогон, а з військових частин - солдати, відпущені у звільнення. Між служивими й цивільними часто траплялися бійки. Дільничний мусив припиняти правопорушення, на місце подій прибували розбиратись військовий і міліцейський дізнавачі... А з підприємств постійно крали державну власність ("госсобственность"). У радянських людей - "будівників комунізму" - чомусь було туго зі свідомістю: багато хто не розумів, що не можна потай брати державне, не вважав це за крадіжку. Найчастіше цупили листову жерсть із заводу ЖБИ ("железо-бетонных изделий"). Одного разу Назарчук спільно з товаришами знайшли в селі Дачне Ківерцівського району цілу машину краденої бляхи. Щоправда, промислові обєкти не лише регулярно підкидали роботу, а й допомагали дільничному засобами зв'язку: мобільних телефонів у 60-ті роки минулого століття не було, домашніх у вчорашніх селян - також, і зателефонувати в міськвідділ міліціонер міг тільки з прохідної ЖБИ або авіазаводу. З особливо тяжких злочинів Степану Олександровичу найдужче запам'ятався, як тепер кажуть, резонансний факт на Вишкові: один чоловік відрубав другому голову. Розкривали вбивство втрьох із опером Костюком і дізнавачем Пивоваровим. Уникнути відповідальності злочинцеві не вдалося: працівники міліції встановили його особу і з'ясували, що душогубство було скоєне у стані сп'яніння на ґрунті ревнощів. У тому ж таки нетверезому стані траплялась і поножовщина. Причому тут знайти винного часто було непросто, оскільки не всі очевидці погоджувалися давати свідчення. Найпоширенішими ж злочинами, що не дивно, були крадіжки особистого майна та хуліганства.
Тунеядців карали, самогонщиків - не дуже
В ті часи до обов'язків дільничного входило перевіряти паспортний режим - виявляти громадян, які проживають у Луцьку без прописки - і боротися з тунеядством. Це зараз в Україні велика кількість непрацюючих і держава тим не надто переймається, а за Радянського Союзу в Кодексі була стаття "Тунеядство". Проте, за спогадами Степана Олександровича, небажання працювати - то було ще півбіди: проблема в тім, що від неробства тунеядці "творили чудеса". Наприклад, один громадянин, який ніде не працював, вилазив з рушницею на дах і стріляв, а дружина бігала навколо будинку. Міліціонери прийшли до нього додому вночі й заарештували. А в місцях позбавлення волі цього громадянина вбили. Серйозну боротьбу дільничний мусив вести також із самогонщиками. Небайдужі громадяни самі писали заяви про такі факти. Треба було брати понятих і вилучати, опечатувати пляшку чи дві і здавати в санлабораторію. Але все, що потім загрожувало правопорушнику - товариський суд і 10 радянських рублів (карбованців) штрафу. А збут самогону, за який і тоді і нині передбачена кримінальна відповідальність, довести було дуже важко. Окрім того, Степан Олександрович трохи шкодував людей, які гнали горілку не з метою продажу. Як уже говорилось, Гуща і Вишків були фактично сільською місцевістю. Треба дядькові коня для обробітку індивідуальної ділянки - а без пляшки це питання не вирішити... В 1971 році Степан Назарчук пішов на заслужений відпочинок. Тоді йому так і не присвоїли звання капітана міліції, відправили на пенсію старшим лейтенантом. Нині Степан Олександрович - підполковник міліції у відставці, інвалід війни третьої групи. Нагороджений орденом "За мужність", медалями "За бойові заслуги", "50 років радянській міліції" і багатьма іншими. Одразу після виходу у відставку ветеран ще працював в охороні. Свого часу співав у славетному хорі "Мужність". Любив активний відпочинок - зокрема ходити з дружиною в ліс по ягоди. Зараз літні люди вже майже не виходять із квартири. Проте в Управлінні МВС України в області й обласній організації ветеранів та пенсіонерів органів внутрішніх справ не забувають захисників Вітчизни, які перемогли у війну та захищали життя і спокій громадян у мирний час. Вічна шана Вам, ветеране. Зичимо Степану Олександровичу Назарчуку добра, щастя і, звичайно, довголіття! Андрій АНАТОЛЬСЬКИЙ
Лучанин Степан Назарчук - учасник бойових дій у Другій світовій війні, підполковник міліції у відставці. В юності пережив гітлерівську окупацію, у вісімнадцять літ воював на Першому Забайкальському фронті, а після розгрому Японії не знімав форму з погонами ще 26 календарних років: служив то у Збройних силах, то у військах МВС, то в позавідомчій охороні (нинішня Державна служба охорони), то в Луцькому міськвідділі внутрішніх справ. Досі Степан Олександрович відмовляв журналістам у розмові про пережите, проте напередодні цьогорічного Дня захисника Вітчизни поділився деякими спогадами з кореспондентом газети "Резонанс".
11 червня бійців посадили у вагони і повезли у Забайкалля. Степан Назарчук опинився у 113-му винищувально-протитанковому артилерійському полку в обслузі 76-міліметрової гармати ЗІС-3 на посаді піднощика снарядів. А 8 серпня потрапив на війну з Японією, котра, як відомо, розпочалася 1-го. І тут йому довелось виконувати неприємну місію - підбирати поранених та вбитих товаришів і вантажити на автомашини. У скелях Маньчжурії японці поробили каземати, стріляючи звідти з гармат - підбили багато танків, і чимало наших танкістів полягло. А ночами смертники-камікадзе вирізали сплячих...
