Відправляла юрби "за бугор" і ходила нічним містом у пошуках маніяка
Остап АНАТОЛЬСЬКИЙ, газета "Резонанс"Підполковник міліції у відставці Ірина Дехтярук з листопада 1974-го по липень 1998 року служила у відділенні віз і реєстрацій Луцького міськвідділу УМВС України у Волинській області. Ця робота може здаватися не надто складною, проте в час падіння "залізної завіси" все було з точністю до навпаки. А крім того, Ірині Володимирівні доводилося виконувати практично будь-які інші завдання, пов'язані зі службою в органах внутрішніх справ, причому іноді з надто високим ризиком для життя – як-от, приміром, під час полювання на вбивцю-маніяка.
Залитий кров'ю дебошир мало не побив жінку-міліціонера
На службу в міліцію Ірина Дехтярук потрапила доволі випадково – принаймні, це не було мрією дитинства. Здобувши педагогічну освіту, працювала в селі Шельвів Локачинського району вчителькою іноземної мови, потім і завучем школи. Була кандидатом у члени КПРС. Саме як майбутній комуніст зі знанням іноземних мов і була направлена у ВВІР ("ОВИР") Локачинським райкому Партії. Стверджує, що могла й відмовитись і не піти в міліцію, але таки виявила бажання служити народу та державі. Очевидно, вплинув власним прикладом старший брат Іван Володимирович Дехтярук, який майже 30 календарних років працював на оперативній роботі, нині полковник міліції у відставці. Розпочинала службу Ірина у відділенні віз і реєстрацій Луцького міськвідділу внутрішніх справ на посаді інспектора. Після основної роботи залучалася до рейдів, чергувань, патрулювань. Найнебезпечнішими були чергування на опорному пункті: викликають на сімейний скандал – і йдеш із дружинниками, не знаючи, "хто за ким там із сокирою бігає". Найдужче запам'ятався Ірині Володимирівні такий випадок. Прийшла на опорний пункт жінка і сказала: "Мені здається, я вбила свого чоловіка". Піднімаються з дружинниками на дев'ятий поверх – а на восьмому площадка кров'ю залита. Проте чоловік виявився живим. Намагаючись захиститись від рукоприкладства, дружина вдарила його бляшкою по голові – видно, перебила судину. Але це не перешкодило громадянинові визвіритись на охоронців порядку, виявити агресію. На щастя, він обмежився нецензурними словами – якось угамувався і жінку-міліціонера не вдарив. Зазначимо, одначе, що все-таки в ті часи народ був набагато законослухнянішим, а профілактиці злочинів і правопорушень більше уваги приділяли партійні та державні органи. Звісно, й Ірина Володимирівна як офіцер міліції постійно виступала з лекціями на правову тематику в трудових колективах.
Бажаючі поїхати за кордон мітингували і прив'язувалися до дверей
Навантаження на працівників ВВІР різко зростало під час кожної нової хвилі міграції. Першу Ірина Дехтярук пережила в 70-ті, коли євреї стали доволі масово виїжджати в Ізраїль. Перед службою віз і реєстрацій стояло завдання намагатися не випускати радянських людей "за бугор". Більше того, доводилося йти у трудовий колектив, де працював бажаючий виїхати, і всім колегам казати, який він негідник. А декого таки випускали – без права повернення. При цьому більшість замість того щоб радіти виїжджали з болем у серці. Ірина Володимирівна сприймала все це як драму. Наступна хвиля міграції була в роки перебудови, а потім розвалу СРСР. Під ВВІР, пригадує офіцер міліції у відставці, влаштовувалися мітинги, багато громадян ночувало просто під стінами приміщення, дехто навіть прив'язувався до дверей, щоб не проґавити свою чергу. А у відділенні служило всього 5 чоловік, які фізично не встигали обслуговувати всіх бажаючих, швидко готувати таку велику масу документів. На допомогу їм залучалися колеги, спільними силами з якими приймали вал людей. До речі, тоді ж – у кінці 80-х років – у багатьох областях звільняли працівників ВВІР або як мінімум накладали дисциплінарні стягнення за посадові зловживання. Проте Волинь це оминуло: тут не було ні хабарництва, ні корупції. Треба віддати належне начальнику ВВІР УВС, нині полковнику міліції у відставці Нінелі Василівні Фурівій. Більше того: в луцькому "ОВИРе" працювали настільки професіонально, що жоден громадянин не повернувся з кордону з неправильно оформленими документами.
Маніяк був зовсім поруч
Проте найважче і найбільш небезпечне для життя завдання Ірина Дехтярук виконувала орієнтовно в 1980 році, коли в Луцьку діяв серійний убивця-маніяк, який нападав на молодих жінок і перерізав горло, а потім ґвалтував ще живу жертву, поки вона ще тіпалася в передсмертних конвульсіях. Нелюд скоїв три таких убивства. Оперативники ніяк не могли його вирахувати. Зрештою начальник відділу карного розшуку УВС Григорій Григорович Ліпич вирішив ловити злочинця на "живця". Роль приманки виконували декілька жінок-офіцерів привабливої зовнішності, серед яких і Ірина Дехтярук. Наша героїня ходила в темний час доби по вулицях Гулака-Артемовського і Привокзальній. Оперативники ішли позаду метрів за 150-200. Згодом виявилося, що вбивця ніс службу у військовій частині, розташованій саме в тому мікрорайоні – зовсім поруч із маршрутом Ірини Володимирівни. Якби напав – хто його знає, чи встигли б її врятувати... Проте офіцер ішла на ризик, розуміючи, що більше нема кому, а вбивцю необхідно знайти і знешкодити. ...Пішовши на заслужений відпочинок з органів внутрішніх справ, підполковник міліції у відставці вирішила в подальшому присвятити себе роботі в нотаріаті. Здобула другу вищу освіту – ясна річ, юридичну, – і з 2001 року працює нотаріусом. Що нині найдужче хвилює пенсіонера органів внутрішніх справ? Мабуть, Ірина Володимирівна достатньо зрозуміло передала це словами: "Ми родом з СРСР. Був справжній патріотизм. Любили Батьківщину, гордилися нею. Кожен знав, кого і за що шанувати... Коли Союз розпався – для мене утворилася порожнеча, яка досі так і не зникає…"
