П'яниці ходили у витверезник строєм, а рецидивісти "зав'язували"
або Лучанина Петра Зайця і через 12 років після виходу на пенсію називають "нашим участковим"
Андрій АНАТОЛЬСЬКИЙ, газета "Резонанс"Майор міліції у відставці Петро Заєць сім років ніс службу з патрулювання в центрі міста Луцька, наводячи страх на правопорушників і нерідко затримуючи злочинців. Потім майже весь час аж до виходу на пенсію пропрацював дільничним. Мабуть, важко знайти міліціонера, який більш яскраво підтверджує, що в органах внутрішніх справ "колишніх не буває": по-перше, Петро Павлович і на заслуженому відпочинку отримує заохочення від УМВС України у Волинській області за наставницьку роботу з молодими працівниками служби ДІМ, і по-друге, на дільницях, котрі він свого часу обслуговував, його досі згадують або навіть вважають "своїм участковим".
Двох грабіжників затримав без пістолета, третього не врятував і Стир...
Петро Заєць родом із села Боровно Камінь-Каширського району. На службу в міліцію пішов одразу після армії за направленням райкому комсомолу. У збройних силах служив в окремому полку зв'язку при штабі 6-ї Повітряної армії, дислокованої в Німецькій Демократичній Республіці. Коли демобілізовувався, попросив характеристику. Свідомо хотів присвятити себе службі в органах внутрішніх справ – насамперед тому, що вабила романтика професії.
Починав у патрульно-постовій службі старшим сержантом. Оклад на початку кар'єрного шляху становив мізерних 78 рублів. Молода дружина заробляла більше – проте розуміла чоловіка і підтримувала. Спільне життя у подружжя склалося щасливо: виховали дочку і сина, нині мають двох онуків.
До того ж, відмінне виконання міліціонером службових обов'язків невдовзі принесло сім'ї дуже відчутну винагороду: вже на третьому році служби тов. Заєць отримав державну нагороду "За бездоганну службу з охорони громадського порядку", після чого... поза чергою одержав квартиру.
Сім років Петро Павлович був командиром відділення ППС. Ніс службу з патрулювання в центрі міста Луцька. Назвати його грозою порушників громадського порядку та злочинців можна (і навіть треба) без жодного перебільшення. Товариші по службі, нині також пенсіонери, добре пам'ятають, приміром, як Заєць виловлював на маршруті чоловік по вісім-дванадцять п'яничок, командував "Строиться!" і колоною доставляв у медвитверезник; ніхто не пробував утекти або, не приведи Боже, вчинити опір.
Інший факт. На площі Воз'єднання знаходилася спецкомендатура, яку в народі називали "зековським общежитієм". Там проживали громадяни, засуджені до обмеження волі. В робочий час вони працювали на підприємствах, а вечорами, маючи до певної години вільний вихід у місто, чого тільки не вичворяли. Багато хто потім прощався з "гуртожитком" і потрапляв у тюрму, за колючий дріт. Так от: варто було вийти на патрулювання Петру Зайцю, всі "зеки" ховались, наче зайці. Адже якщо патруль застукав когось бодай у нетверезому стані, його вже могли відправити "на зону", а герой даної публікації не давав спуску нікому.
Якось він повертався з чергування, вже здавши табельну зброю, а тут двоє зловмисників, озброєних ножами, грабують їдальню. Заєць одного з них пальцем у спину ткнув: "Руки вверх!" Обоє злякались і покидали ножі, а міліціонер сам їх затримав.
Найпам'ятніший випадок у практиці Петра Павловича – затримання грабіжника, який вирвав у потерпілої сумочку. Доки громадянка звернулася до патрульних, він устиг відбігти на кілометр. Заєць кинувся слідом, пробіг за ним через весь парк культури і відпочинку ім. Лесі Українки. Грабіжник перетнув дамбу і плюхнувся в річку, хоча вода була холодною, – Петро не роздумуючи просто у форменому одязі кинувся за ним, переплив Стир і аж на Рованцях наздогнав.
Діти радянських офіцерів полюбляли чужі шапки
З часом Петро Заєць заочно закінчив Івано-Франківську середню спеціальну школу міліції. На третьому курсі вже був переведений на посаду дільничного. Обслуговував різні дільниці – центр Луцька, район залізничного вокзалу, Красне, на якому проживав. Згодом був призначений начальником відділення з оперативного обслуговування ринків міста Луцька. А після того як Луцьке міське управління УМВС знову стало відділом, повернувся у відділ дільничних інспекторів міліції – обслуговував Вишків.
Ситуації під час роботи, звичайно, траплялися різні. Один дебошир на дільничного із сокирою кидався, інший – колишній військовий – зчинив стрілянину... Але абсолютна більшість громадян Петра Павловича боялися та поважали, оскільки до всіх підходив згідно з вимогами Закону.
Дільничні були службою профілактики при відділі карного розшуку. Розкриттям злочинів займалися спільно. Причому Петро Заєць досконало володів оперативною обстановкою на дільниці завдяки постійній роботі з громадськими помічниками.
Крадіжок соціалістичної власності найбільше давав меланжевий комбінат – в основному рулони тканини перекидали через огорожу, а луцький текстиль у ті часи цінувався високо. "Крали безбожно", – говорить Петро Заєць. Якось вони з колегами цілу машину тканини передали в обехеес...
Коли обслуговував район залізничного вокзалу, чимало клопоту завдавали діти військових. Річ у тім, що батьки-офіцери не мали часу ними займатись, а матерів можна було не слухатись. Отож такі дітки могли і телефон-автомат розбити, і кіоск обікрасти, і сумочку в жінки обірвати, і норкову чи ондатрову шапку з перехожого зняти.
Приватний сектор, за спогадами дільничного, був ще більш неспокійним. На Вишкові проживало чимало "бандитів у законі". Проте траплялося, що навіть злодії, за плечима яких було по три-чотири "ходки на зону", під його впливом "зав'язували", тобто ставали на шлях виправлення.
Правопорушники боялися суду. Товариського
Зі слів Петра Павловича, за радянських часів народ був більш законослухняним, зокрема завдяки тому, що на громадян, схильних до правопорушень, було більше засобів впливу. Так, працівникам міліції значно дужче допомагали представники громадськості. Із вдячністю та повагою пенсіонер ОВС згадав Острик Євгенію Антонівну, яка була головою ради опорного пункту і по-серйозному "строїла" п'яниць, сімейних дебоширів та всіх інших адмінправопорушників.
Патрулюванням вулиць займалися дружинники. Переважно в місцях скупчення населення, на вулицях, якими люди поверталися з роботи і т.ін. Піднімуть п'яного, який на холоді спить, – уже допомога працівникам міліції...
Тих же п'яниць, дебоширів, порушників трудової дисципліни розглядали у трудових колективах на товариських судах. Директори підприємств входили в Раду профілактики. Алкогольно залежних адмінправопорушників направляли в лікувально-трудовий профілакторій. Щоправда, перед направленням в ЛТП, п'яниця проходив медкомісію, наче в космонавти. Протягом доброго місяця. Було прикро, коли все пройшов – а суд дає йому "відстрочку", і місяць роботи марно...
Петро Павлович переконаний, що ліквідовувати медвитверезники і лікувально-трудові профілакторії не слід було. Адже тепер якщо п'яниця тероризує сім'ю і сусідів, його немає куди подіти. В наркодиспансері дівчата-медсестри такого "клієнта" втихомирити не можуть, намагаються якомога швидше відпустити додому, а жертви дебошира залишаються там із ним сам на сам і мусять терпіти скандали та побої. Наші правозахисники чудово подбали про те, щоб в Україні не порушувалися права громадянина, який зловживає спиртними напоями, а правом на спокійне життя його дружини, дітей, літніх батьків, сусідів – знехтували...
"Де наш участковий?", або "Який він шериф?"
У 1990-1991 роках у службову діяльність міліціонерів утрутилися бурхливі політичні процеси: почалися захоплення храмів, трощення пам'ятників Леніну. При цьому і "комуняки", і "демократи" звинувачували міліцію в тому, що вона або нічого не робить, або діє упереджено (неправомірно) на користь політичних опонентів.
Настала криза в економіці – зарплату почали затримувати, видавати частинами, кажучи: "Почекайте – держава бідна..." Перестали працювати підприємства – не стало товариських судів, і дільничний залишився із правопорушниками сам на сам. Ще й громадські пункти охорони порядку почали закриватися...
– Та й зараз: носить дільничний знак шерифа – а який він шериф? – розмірковує Петро Павлович. – Матеріальне забезпечення незадовільне, навіть безплатний проїзд забрали – а дільничний же зобов'язаний громадян доставляти у військкомат, прокуратуру, суд... начальник відділу його може двічі на день до себе викликати, і мусить їхати з підшипникового заводу й назад, платити гроші. А зарплата мала – то що для його сім'ї залишається?.. Держава працівника міліції не забезпечує, а потім усі обурюються, якщо він "заліз до когось у кишеню"...
Петро Заєць пішов у відставку в 1998-му у віці 45 років. За час служби нагороджений відзнаками "Відмінник міліції", "За відмінну службу" МВС СРСР; усього має 36 нагород і заохочень. Коли йшов на пенсію, одержав у нагороду іменну зброю – мисливську рушницю. Щоправда, вона тільки для необхідної самооборони: Петро Павлович не мисливець. Має зовсім інше улюблене заняття: удвох із дружиною Оленою Василівною займаються квітникарством.
Уже будучи пенсіонером, отримав іще чотири заохочення за роботу з молоддю. Адже постійно наставляє дільничних, розказує, як потрібно працювати. І вони до його порад прислухаються, навіть додому приходять по консультацію. А громадяни, трапляється, ще й досі питають: "Де наш участковий?" – маючи на увазі майора міліції Зайця.
День народження Петро Павлович святкує 1 квітня. Цього дня й сам друзів розігрує, і його неодмінно вітають із подвійним святом. Дружні взаємини підтримує в основному з товаришами по службі, які так само дослужилися до пенсії.
Зі слів Петра Павловича, за радянських часів народ був більш законослухняним, зокрема завдяки тому, що на громадян, схильних до правопорушень, було більше засобів впливу. Так, працівникам міліції значно дужче допомагали представники громадськості. Із вдячністю та повагою пенсіонер ОВС згадав Острик Євгенію Антонівну, яка була головою ради опорного пункту і по-серйозному "строїла" п'яниць, сімейних дебоширів та всіх інших адмінправопорушників.
