Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ, Володимир КАЛИТЕНКО, "Волинь-нова"Юрій та Роман мали стати охоронцями закону і правопорядку, а стали... злочинцями. А все тому, що не хотіли ні вчитися, ні працювати, шукали легкого хліба. Самі собі зруйнували молодість. А молодість, як відомо, не повертається.
ОБРАЛИ НЕ ТУ ПРОФЕСІЮ
Лучанин Юрій Тишко та рівненчанин Роман Шваюк навчалися у Волинському училищі професійної підготовки працівників міліції, яке знаходиться в селі Сокиричі Ківерцівського району - на інспекторів патрульної служби. Проте обидва досить швидко зрозуміли, що служба в майбутньому їх чекає нелегка й досить небезпечна. Можливо, часом доведеться ризикувати своїм здоров'ям і навіть життям.
Обох це зовсім не влаштовувало. Знали, що є чимало людей, котрі нічим, здавалося б, не ризикують, а мають завжди гроші. Вирішили спробувати самі знайти таку роботу. Бродячи по Луцьку і вдень, і ввечері, бачили самотніх жінок із сумочками на плечах. У сумочках були не тільки жіночі речі, а й гроші, можливо, немалі. Виникла думка перекласти гроші із сумочок у свої власні кишені. Якщо ж зустрінеться на вулиці самотній чоловік, можна і його обшукати...
Була субота. У другій половині дня Юрій та Роман залишили територію училища й поїхали в Ківерці. Там зайшли в кафе "Сяйво", що біля залізничного вокзалу. Хильнули спиртного. Коли в голові зашуміло, Тишко нагадав: - Час нам уже мати свої гроші, а не тільки брати у батьків. Давай сьогодні спробуємо їх роздобути. - Тільки не в Ківерцях, бо нас тут уже багато хто знає. Поїхали в Луцьк, Сьогодні субота, багато лучан також засідають у барах та кафе. Вийдуть звідти - сам знаєш які. Серед них буде чимало й жінок.
Тишко не заперечував. Хлопці сіли в маршрутне таксі й незабаром були в обласному центрі...
ПЕРШІ ЖЕРТВИ ГРАБІЖНИКІВ
У Луцьку, зійшовши з маршрутки, Юрій та Роман почали бродити вулицями. Зазирали у двори. В одному побачили уже немолоду жінку. В руках вона тримала світлий пакет та мобільний телефон. Тишко підійшов до жінки і щосили вдарив її кулаком в обличчя. Вона впала. Вирвали з її рук мобільний телефон та сумку. В сумці виявились якісь харчі. Пожбурили сумку вбік разом з харчами. Жінка опритомніла й почала кричати.
Грабіжники вибігли з двору й вулицею Лесі Українки швидко попрямували до фонтанів, що були неподалік. Озирнулися, але ніхто їх не переслідував. Потім сіли в таксі й поїхали на вулицю Рівненську.
- Треба ще когось облапошити, - сказав Шваюк.
Побачили молоду дівчину. Вона йшла вулицею, потім зупинилась неподалік, витягла мобілку й почала з кимось розмовляти.
Грабіжники перезирнулись і швидко попрямували до неї. Уже потроху темніло й поблизу нікого не було. Тишко підскочив до дівчини й збив її з ніг. Навіщось підняв дівчину, посадив на землю. - Давай мобілку! - наказав, і, не чекаючи, сам вирвав її з рук.
Грабіжники також знайшли і забрали в неї ще тридцять п'ять гривень. Більше нічого не кажучи, кинулися навтікача. Коли зупинилися, почали оглядати мобільні телефони. Домовилися, що наступного дня їх продадуть, а грошима поділяться порівну.
Проте не так сталося, як гадалося. Пограбовані й побиті лучанки Валентина та Дарина звернулися в міліцію, розповіли, як грабіжники виглядали, що в них забрали. Працівники міліції того ж вечора затримали Тишка та Шваюка.
ДРУЗІ СТАЛИ ВОРОГАМИ
На злочинні дії тягнула молодих хлопців горілка. Коли вони тільки встигли до неї присмоктатися? Адже одному минув двадцять один рік, другому - двадцять чотири. Хоча, як кажуть у народі, дурне діло не хитре. І майже всі п'яні "подвиги" закінчуються за ґратами. Тільки тоді люди починають каятися, але вже надто пізно.
Тишко та Шваюк також пішли злочинною стежкою, і вона виявилася для них надто короткою. Дивує, що порівняно молоді злочинці проявили таку жорстокість. Адже били жінок кулаками й ногами. Лікарі виявили у потерпілих не лише багато синців на тілі, а й травми обличчя, струс головного мозку. За побиття та пограбування жінок проти Тишка та Шваюка була порушена кримінальна справа. Обох було негайно звільнено з училища.
Звичайно, їх можна було звільнити й раніше, адже під час навчання вони систематично порушували дисципліну, неодноразово самовільно залишали територію училища, невчасно виходили на ранкову зарядку, пропускали без поважних причин заняття, вживали спиртні напої.
Їх не звільнили, бо пошкодували, вважали, що з часом зможуть перевиховати або ті самі, врешті-решт, візьмуться за розум. Пошкодували їх, бо надто молоді. А ті на добро не відповіли добром. Зіпсували не тільки своє життя, а й забрали чимало здоров'я у своїх батьків, адже ті сподівалися, що сини стануть порядними людьми, боронитимуть добро і справедливість, а вони самі стали злочинцями й опинилися на лаві підсудних.
Під час суду в обох кудись зникла товариська солідарність. Кожний намагався применшити свою вину, вигородити себе, перекласти її на свого недавнього друга. Тишко доводив, що зайнятися грабежем запропонував Шваюк, той доводив, що винен Тишко. Так само не було згоди, хто перший нападав на жінок, завдавав їм ударів і виривав сумки та мобілки. Згодом почали доводити, що вони взагалі нікого не грабували. Мабуть, сподівалися, що без свідків їх вина не буде доведена.
Луцький міськрайонний суд вину грабіжників довів. Юрія Тишка засудив на шість років позбавлення волі, Шваюка - на чотири з половиною роки. Грабіжники звернулися в Апеляційний суд області, сподіваючись, що він пом'якшить покарання. Але він вирок залишив без змін.
Кращі роки свого життя хлопці проведуть за залізними ґратами. Так часто буває з тими, хто прагне своє життя прожити легко і безтурботно.
