Категорії розділу

Цвях номера [16]
Найцікавіше!
"Стояти!" [31]
Актуально [18]
Підсумки [2]
Реалії [9]
Суд та діло [4]
Позиція [1]
Корисно [5]
Знай наших! [7]
Така служба [10]
Люди в погонах [24]
Ветерани [8]

Статті

Головна » Статті » Люди в погонах

Після геройської загибелі міліціонер до 40-ка днів... жартував

Юрій СОСНИЦЬКИЙ, газета "Резонанс"
Владислав Лесик міг стати видатним тренером, відомим журналістом, чудовим адвокатом або юрисконсультом, але замість цього рвався до ВНЗ системи МВС, куди і вступив із третьої спроби на заочне навчання. Служив в УМВС Рівненщини у відділі з виконання покарань, після чого перевівся у відділення карного розшуку Ковельського МРВ УМВС України у Волинській області. На 24-му році життя загинув при виконанні службових обов'язків, захищаючи життя та здоров'я громадян від групи із семи злочинців, які перебували в стані сп'яніння. Офіцер міліції помер на місці, отримавши 20 ножових поранень.

Бог відвертав його від міліції?
Незадовго до 22 серпня – Дня пам'яті загиблих працівників ОВС України – кореспондент "Резонансу" побував в смт. Люблинець Ковельського району, де проходило дитинство Владислава Лесика і де проживають його батьки. Леонтій Іванович та Алла Анатоліївна погодились поділитися спогадами про єдиного сина, повідомивши деякі не просто досі невідомі – без перебільшення сенсаційні або, принаймні, містичні факти…

У школі Влад навчався старанно. Якби хотів, закінчив би із золотою медаллю, але зашкодило те, що, змалку будучи порядним і вимогливим до себе, керувався принципом: "Краще тверда четвірка, ніж натягнута п'ятірка!".

Рідні дідусь і тітка Владислава – мати і сестра Алли Анатоліївни – служили в органах внутрішніх справ Казахстану, обоє підполковники міліції у відставці. З дідусем він у дитинстві спілкувався – і на Ковельщині, і до нього в гості їздив. Окрім того, й батьки змалку заклали в сина найкращі риси характеру, необхідні справжньому правоохоронцеві – чесність, мужність, принциповість, відвагу.

Та незважаючи на це, батько й мати Владислава Лесика були проти того, щоб він присвячував себе службі в міліції. Радили обирати будь-яку іншу професію. І хай у технічний вуз юнак іти не хотів через те, що недолюблював точні науки, – але ж на уроках літератури він писав чудові твори, так що міг стати журналістом. Також пропонували батьки Владу вчитися на юриста в цивільному ВНЗ – Харківській юракадемії. Зрештою, до армії він рік пропрацював тренером з баскетболу в Люблинецькій ДЮСШ – можна було вступити до інституту фізичної культури.

Проте Владислав Лесик рвався неодмінно в Національну академію внутрішніх справ України (НАВСУ, нині – КНУВС) і більше ні про що не хотів слухати. З цього приводу Алла Анатоліївна розповіла цікавий факт. Під час другої спроби стати курсантом згаданого ВНЗ її синові вже сказали, що його зараховано, Влад пішов в аудиторію... аж раптом вийшов засмучений і сказав, що вступив не він, а його однофамілець із Вінницької області. А згодом хтось розповів батькам Владислава, буцім у приймальній комісії щось переплутали – навчатися в академії мав ковельчанин! Алла Анатоліївна припускає, що її сина таким чином Бог відвертав від міліції, аби він туди не йшов...

Сім злочинців – один офіцер
У листопаді 1995 року Владислав Лесик був призваний до армії. Півроку служив курсантом навчальної частини, де здобув спеціальність водія, після чого потрапив у Дубно в авіаполк на посаду старшого пожежника-рятівника (фактично – водія пожежної машини). Демобілізувавшись, із третьої спроби таки вступив до НАВСУ, але на заочне відділення і платну форму навчання. Одружився, переїхав на Рівненщину і там пішов у службу з виконання покарань – працював контролером КПП, згодом молодшим інспектором нагляду і безпеки установи.

Згодом молоде подружжя прийняло рішення поселитись у Ковельському районі на Волині. В березні 1999-го Владислав Лесик перевівся до Ковельського міськрайвідділу УМВС України в області, де служив оперуповноваженим відділення карного розшуку. Деякий час із дружиною Юлією та донечкою Яною жили в Люблинці з батьками Влада, потім найняли квартиру в Ковелі.

26 квітня 2000 року, повертаючись зі служби, оперуповноважений відділення карного розшуку лейтенант міліції Лесик Владислав Леонтійович помітив групу із семи злочинців, які перебували в нетверезому стані і жорстоко били невідомого громадянина. Не роздумуючи, працівник міліції став на захист життя і здоров'я потерпілого. Проте сили були надто нерівними. Під час сутички офіцер отримав 20 ножових поранень, від яких помер на місці. Ціною власного життя він урятував незнайомця, котрого бити припинили. Адже після вбивства негідникам залишилося тікати з місця злочину, хоча це їм і не допомогло: всіх сімох було затримано по "гарячих" слідах...

У тому ж 2000-му Лесика Владислава Леонтійовича посмертно нагороджено орденом "За мужність" III ступеня. Також посмертно він отримав звання старшого лейтенанта міліції.

"Владик любив жарти – і зараз жартує"
Кажуть, Бог забирає найкращих. Якщо пригадати, яким був у земному житті Владислав, із цим не можна не погодитися. Першому заступникові начальника Ковельського міськвідділу УМВС підполковнику міліції Сергію Чижевичу, який у 2000-му працював заступником начальника відділення карного розшуку, Лесик запам'ятався як хороший опер. По житті він дуже цінував сімейні відносини, часто приїжджав до батьків, любив, щоб уся сім'я була в зборі. Був людиною товариською, комунікабельною, з усіма вмів поговорити. А ще – гарно грав на гітарі і співав. Словом, "рубаха-парєнь"...

Неважко зрозуміти, якою гіркою для Леонтія Івановича й Алли Анатоліївни була втрата єдиного сина, як тяжко було це пережити... І ось у скорботні дні після своєї загибелі син, мабуть, намагався якось їх утішити, нагадуючи, що вмерло лише його тіло, а душа житиме вічно.

В усякому разі, у домі Лесиків коїлись дивні, містичні речі. То тарілка з борщем сама поїхала по столу. То інший посуд забрязкав, кришки з каструль попадали, хоча ніхто з мешканців квартири їх не зачіпав. Леонтій Іванович казав: "Владик любив шутки – і зараз шуткує!" Було, що батько лежав на дивані, звісивши руку донизу – хтось йому ту руку на груди закинув! І так далі й тому подібне аж до самих сороковин...

Навіть "спасибі" не сказали
Волинська міліція вічно пам'ятає героя, загиблого при виконанні службових обов'язків, і дбає про його батьків. (Юлія та Яна, дружина і дочка Владислава Лесика, проживають у Рівному і контактів з УМВС України у Волинській області не підтримують – авт.) Протягом трьох років Лесикам надавалася матеріальна допомога в розмірі 2100 гривень. Було надано допомогу в проведенні ремонту в квартирі, встановленні телефону. Проведено оформлення документів для отримання пенсії за особливі заслуги перед Україною. Надавалася допомога в обробітку городу, поки Лесики не вирішили від нього відмовитися.

Леонтій Іванович, який є інвалідом, неодноразово лікувався у лікарні Управління МВС. Завдяки начальнику сектору медичного забезпечення УМВС Олегу Лопатіну отримував безкоштовні путівки на оздоровлення – їздив у Хмільник, у Євпаторію до реабілітаційного центру МВС "Буревісник".

– А чим міліція ще може допомогти, якщо сама – у злиднях, – зауважив батько Владислава Лесика. – Коли син ішов на службу, його навіть формою не забезпечили, бо не було на складах...

Батьків загиблого товариша ковельські міліціонери не забувають: приїжджають, провідують – як діючі співробітники, так і ті, хто вже пішов на пенсію. І на кладовище до побратима ходять. (Похований Владислав у Люблинці; Леонтію Івановичу, як побуває на його могилі, на душі легшає...)

– А ті, кого він урятував (громадянин, котрого били, був удвох з особою жіночої статі – авт.), навіть "спасибі" не сказали, – констатувала Алла Анатоліївна. – Тільки хочуть, щоб міліція захищала. І вона ще й погана, сяка-така. А як щось із кимось трапилося – то всі в міліцію звертаються...
Категорія: Люди в погонах | Додав: nekrot (19.08.2010)
Переглядів: 1362 | Теги: День пам'яті працівників ОВС, оперуповноважений, Ковельський МВ УМВС, карний розшук, УМВС України у Волинській області

Пошук по сайту

Про нас

Друзі сайту