Категорії розділу

Цвях номера [16]
Найцікавіше!
"Стояти!" [31]
Актуально [18]
Підсумки [2]
Реалії [9]
Суд та діло [4]
Позиція [1]
Корисно [5]
Знай наших! [7]
Така служба [10]
Люди в погонах [24]
Ветерани [8]

Статті

Головна » Статті » Цвях номера

Ходив на війну... тричі: в партизани, на фронт і в дільничні
А ордени заслужив і під час бойових дій, і "на гражданці"

Остап АНАТОЛЬСЬКИЙ, газета "Резонанс"
Мешканець села Дерно Ківерцівського району Волинської області Іван Гаркуша у шістнадцять років утік з ешелону, який віз юнаків і дівчат на німецьку каторгу, аби згодом піти на війну з ворогами свого народу, причому піти не раз, а тричі. Спершу він опинився в партизанському загоні, потім знехтував можливістю залишитись уже в радянському тилу і випросив направлення на фронт, а в 1950-51 роках, помінявши армійську форму на міліцейську, брав участь у боротьбі з незаконними озброєними формуваннями та групами. Змушений піти у відставку через інвалідність, воїн-орденоносець після бойових подвигів прославився й сумлінною працею, за яку теж отримав високу державну нагороду.

"Стоп, східняки!"
Народився Іван Гаркуша в 1926 році у селі Боруськ Калинковичського району Гомельської області, що на сході Білорусі. 21 червня отримав свідоцтво про закінчення семи класів (у той час це вже була неповна середня освіта), а наступного дня по обіді до його села, де ще не було телефону, докотилася чорна звістка про війну.

Німці прийшли через чотири місяці, призначили в Боруську старосту і взяли на службу шістьох поліцаїв. Зима минула спокійно, а навесні 42-го почали забирати юнаків і дівчат до Німеччини. Потрапив до того списку й Іван. Щоправда, хлопці в селі на той час уже тихцем озброїлись обрізами, а хтось навіть роздобув невідь-де кулемет. Увечері в переддень очікуваної відправки в Калинковичі на вокзал сховалися в лісі й відкрили вогонь. Стріляли не на ураження, проте п'яні поліцаї злякались і повтікали.

А через тиждень разом з поліцаями приїхали німці і пригрозили: хто не піде на вокзал, тому спалять хату і знищать усю сім'ю. Мусили чвалати пішки 30 кілометрів до райцентру і слухняно сідати в товарняк. Забрали, за спогадами Івана Германовича, до 40 чоловік із Боруська й до 80-ти із сусіднього села Большищуки.

У Бресті всім звеліли виходити з поїзда, вишикували в колону по чотири і повели в лазню, щоб, бува, не завезти ніякої пошесті на територію рейху. Коли залишили територію вокзалу й повертали на іншу вулицю, Іван з Мішею Бізюком із Большищуків вискочили з колони і прошмигнули в пролом стіни зруйнованого будинку. Конвоїри нічого не помітили. Втікачі сховались, а коли колона пройшла, кинулися до лісу.

Вирішили пішки повертатися додому, а якщо зупинять, казати, що їх везли до Німеччини, але в Бресті виявили туберкульоз і забракували. У Бізюка були при собі паспорт і довідка для отримання паспорта - на те ж прізвище, але із самими лише ініціалами замість імені й по батькові. То Міша віддав ту довідку Івану і сказав називатись його двоюрідним братом.

Ночувати просилися по хуторах, там же господині давали поїсти. Проте не один селянин прийняв їх за партизанів і мало не здав окупантам. А одного разу втікачів таки зловили два поліцаї: "Стоп, східняки! Хто ви - зв'язкові партизанські?!" - "Ні, ми..." - розповіли "легенду" і пред'явили документи. Один поліцай каже: "Зачекаймо постерункового" (тобто начальника), - а другий йому: "Та поки він підійде... Давай я їх у "расход" пущу!" - і навів на хлопців автомат. Міша заплакав, Вані горло стисло. На їхнє щастя, наступної миті з-за пагорба виїхала колона поліцаїв на велосипедах на чолі з постерунковим. Той вислухав затриманих і сказав: "Я вас відпускаю, тільки не тиняйтеся більше хуторами, бо вас уб'ють!" - та й направив до найближчого містечка в постерунок. Туди хлопці, втім, не пішли, а побігли лісом далі на схід...

В партизанах
У Боруськ Ваня прийшов, коли стемніло, тихцем постукав у вікно. Рідні, звісно, зраділи. А вранці в хату зайшов староста і запитав, де Іван! Виявилося, він уночі ховався на городі від партизанів і бачив утікача.

Батько заколов кабана, віддав половину німецькому посіпаці - і той не виказав. А хлопець тихцем перебрався в Калинковичі до сестри. Її чоловік Павло співпрацював із партизанами, й Іван узявся йому допомагати. Приміром, декілька разів переносив міни. Пригадує, на одній із "його" мін підірвався німецький поїзд і впав у річку - німці так його й не змогли витягти, а залізничну гілку з Калинкович на Бобруйськ мусили закрити.

Павла "вичислили" гестапівці, проте він якось дізнався, що їх із шурином приїдуть заарештовувати, й обоє втекли до партизанів. Невдовзі Івана Гаркушу офіційно зарахували в загін імені Фрунзе, яким командував колишній військовополонений капітан Морозов. Тут довелося виконувати різні завдання - ходити в розвідку, висаджувати в повітря ворожі ешелони; розгромили поліцейську дільницю в Большищуках, декілька разів били мадьярів. Коли до Калинкович наблизився фронт, партизанська бригада вибила гітлерівців з одного із сіл, потім допомогла регулярним військам звільнити ще декілька.

Невдовзі партизанів зняли з фронту. Іван відпросився в Боруськ провідати рідню. На жаль, батька вже не застав у живих: він, будучи провідником у Ковпака, промочив ноги, захворів і помер. Село спалили фашисти, люди жили в землянках та хворіли тифом. Іван також ним заразився і потрапив у госпіталь. Каже, життя висіло на волосинці, але якось вичухався.

"Гаркуша, стріляй, а то пристрелю!"
Після виписки з госпіталя пішов у військкомат - і дізнався, що на нього накладено "броню" і зараховано його в Гомельський залізничний технікум: має з новими товаришами відбудувати зруйноване приміщення й іти вчитись. В очікуванні відправки став працювати на залізниці стрілочником. А друзі на танцях, що біля землянок, підходять до нього й кажуть: "Ходімо з нами воювати!" Іван пішов до воєнкома - той його обматюкав і звелів: "Ідіть туди, куди вас поставили, інакше під трибунал потрапите!" А хлопці далі "блатують" на фронт! Що робити? Пішов до воєнкома втретє - вислухав: "Хлопче! Ти був у партизанах, і тобі ще мало?! Ну, якщо не хочеш жити, розтаку твою, - іди вже на фронт!"

Навесні 44-го Іван Гаркуша потрапив у Вязьму в запасний полк. А в серпні усіх підняли по тривозі й відправили "зеленою вулицею" під Варшаву. Гаркуша опинився у 216-му стрілецькому полку 76-ї стрілецької дивізії 47-ї армії I Білоруського фронту. Був першим номером обслуги ручного кулемета Дегтярьова.

Назавжди запам'яталось Івану Германовичу форсування Вісли. Перший номер з кулеметом мав плисти на одному плотику, а другий з дисками на іншому. Щойно відчалили - вдарив фугас! Івана з "Дегтярьовим" хтось витяг на берег, а побратим із Чернігівщини з дисками - втонув.

Іншим разом бійці всю ніч без сну провели у круговій обороні, а зранку пішли в наступ. Гаркуша отримав команду "придушити" німецький кулемет. Дали орієнтир, прицілився - а на шляху куль стоїть ординарець командира роти. Кулеметник кричить йому: "Лягай!" - а командир наказує негайно стріляти. Іван дав три довгі черги, а чи встиг той ординарець залягти, так і не знає. Зате виконав наказ і німецького кулеметника, біжучи в атаку, бачив мертвим.

Потім наші за командою залягли - скрізь кулі свищуть, а треба повзти далі. Тут як назло в Гаркуші кулемет заїло - пісок потрапив, - а командир кричить: "Гаркуша, стріляй, а то пристрелю!" Залив лугу у затвор, пересмикнув - запрацювало, випустив по ворогу всі патрони...

В наступному бою наш герой отримав важке поранення. Осколком перебило п'ять ребер, хірург мусив видаляти третину лівої легені. За місяць виписався з госпіталю й потрапив у господарський батальйон. У ньому й закінчив війну, встигнувши побувати в Румунії, Чехії, Німеччині - аж до самого Берліна.

Інвалідом другої групи... заробив "Знак Пошани"
Після війни Іван Гаркуша трохи часу побув у Москві на Красній Прєсні, а потім служив у підмосковних Бронницях на окремому автополігоні водієм-випробувачем.

У 1950 році партизан і фронтовик демобілізувався. Сестра із шурином на той час уже мешкали на Україні в смт. Іваничі Волинської області, де Павло служив у міліції - начальником паспортного стола. Іван Гаркуша прийняв рішення і собі переїхати на Західну Україну й піти в органи внутрішніх справ. З Іванич незабаром був переведений в Устилуг, де служив дільничним оперуповноваженим.

Міліціонером Івану Германовичу судилося побути зовсім недовго. Що йому найдужче запам'яталося - це боротьба з бандформуваннями та націоналістичним підпіллям. Ночами, ба навіть по дві доби поспіль доводилося сидіти в засадах, а вдень, опитуючи громадян тощо, все боявся, щоб борці за волю України з-за рогу не пристрелили.

В 1951-му нагадала про себе фронтова рана. Івана Германовича поклали в госпіталь у Луцьк. І ось там під час операції сталась фатальна лікарська помилка: хірург ножем пробив легені. Гаркуша понад три місяці пролежав-промучився в лікарні, а потім отримав другу групу інвалідності. Звичайно, на службі в органах внутрішніх справ довелося поставити хрест.

Іван Германович переїхав у Дерно Цуманського (нині Ківерцівського) району і, незважаючи на інвалідність, пішов трудитися в колгосп. Тричі обирався головою сільської ради і саме в цей період був удостоєний одного з найпочесніших орденів СРСР - "Знак Пошани". Потім знову працював на різних посадах у колгоспі, найдовше - аж до 2007 року, вже після реорганізації в сільськогосподарський кооператив - головою ревізійної комісії. Принциповість і порядність пенсіонера ОВС не всім у селі була до вподоби, тому за часів, коли компетентні органи реагували на анонімки, на Гаркушу їх понаписували цілу купу. Але жоден факт не підтвердився, і "перевиховати" колишнього міліціонера в такий підлий спосіб наклепники не змогли. Можливо, тому що, як-то кажуть, колишніх не буває...

Нині Гаркуша Іван Германович інвалід війни першої групи, капітан міліції у відставці. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями "За бойові заслуги", "За перемогу над Німеччиною", Медаллю Жукова, орденом "За мужність" та ін. Особисте життя склалося не гірше за славний трудовий шлях: із дружиною Марією Павлівною виростили двох дочок, мають онуків.
Категорія: Цвях номера | Додав: nekrot (08.05.2010)
Переглядів: 1235 | Теги: інвалід війни, дільничний, ветерани, учасники бойових дій

Пошук по сайту

Про нас

Друзі сайту