Головна » 2010 » Березень » 24 » Кривавий невдаха, або Штрихи до життєпису Героя України Степана Бандери
17:43
Кривавий невдаха, або Штрихи до життєпису Героя України Степана Бандери
Свєтлана ЗАМЛЄЛОВА(із "собачої мови" переклав Олександр НЕКРОТ, для "Української альтернативи") Усі ми знаємо, що Степан Бандера був поганою людиною. Інакше б Віктор Андрійович Ющенко не оголосив його Героєм України, напакостивши насамкінець Росії [і власному народу - тут і далі у квадратних дужках примітки перекладача - О.Н.] та додавши клопотів своєму наступникові [тобто Януковичу].
Взагалі-то, вчиняти будь-що над покійниками - практика доволі оригінальна. Це лише мормони здійснюють свої мормонські обряди над тими, кого немає серед живих, приймаючи, приміром, "хрещення" за безпомічних мерців, а то й укладаючи з ними шлюби. А.Л. Дворкін у книзі "Сектоведение" (Нижний Новгород, 2000) розповідає, як одна мормонка "хрестилася" тридцять тисяч разів і "спасла" від мук пекельних Александра Македонського, Навуходоносора, Клеопатру та безліч інших достойних, але приречених людей усіх часів і народів.
Якщо, звісно, припустити, що Віктор Андрійович Ющенко - потаємний мормон, що зовсім не дивно, враховуючи його нездоланну прихильність до батьківщини мормонської церкви, то безглузда історія з прославленням давно зотлілого Бандери стає зрозумілою і навіть закономірною. Одначе в будь-якому випадку історія ця пахне чимось заклинальним... Але нехай би Віктор Андрійович заклинав якогось іншого покійника - Грушевського або Донцова. Ті бодай праці після себе залишили. Михайло Грушевський життя поклав на написання цілої низки антинаукових праць, таких як багатотомна «Iсторiя Украiни-Русi» чи «Нариси iсторii Украiнського народу» тощо в тому ж роді. Великорос же Дмітрій Донцов, у родині котрого ніхто не розмовляв українською, чи то з нудьги, чи з якихось інших невідомих нам причин увесь свій творчий потенціал віддав українському фашизмові, основоположником якого він по праву і називається. Йому належать «Iсторiя розвитку украiнськоi державноi iдеi», «Пiдстава нашоi полiтики», «Нацiоналiзм», «Хрестом i мечем» та ін. праці, що розтлумачують принципи побудови незалежної української держави, котрі зводяться до панування на Україні однієї нації, а всередині самої цієї нації - обраної меншості. Все це, як міфологізований український націоналізм узагалі, безглуздо до краю, але ні Грушевського, ні Донцова не назвеш невдахами. Ці люди знали, чого хотіли, і спокійно робили свою справу. В усякому разі, їм обом удалося стати теоретиками найтрагікомічнішого громадського [або, швидше, громадсько-політичного] руху в історії людства. Степан же Андрійович Бандера в цьому розумінні - фігура унікальна: за все своє життя ця людина не змогла зробити нічого путнього. Через якусь усеохопну непристосованість хоч до будь-чого він взагалі нічого не міг робити. Крім нищення собі подібних.
То ким же він був, цей худорлявий чоловік з фігурними залисинами, іменем якого ще недавно лякали дітей?
Першого січня 2009 року Степанові Андрійовичу Бандері виповнилось би 100 років. Але, на нещастя Віктора Андрійовича Ющенка і на радість усього прогресивного людства, новоспечений Герой України не дожив до славетного ювілею і спочив у цвіті літ.
Народився Степан Андрійович Бандера в сім'ї уніатського священика, у домі котрого, за переказами, висіли зображення Мазепи, Виговського та інших гетьманів, а серед них - зображення Христа в козацьких шароварах і жовто-блакитних стрічках. Під цим полотном, виходить, і минуло дитинство Героя України. Тут формувалися його уявлення про славетних укрів і клятих москалів.
Коли Степан Андрійович виріс, він захотів чомусь стати агрономом і подався було до Чехії, але поліція завернула його, і Степанові Андрійовичу довелося їхати у Львів. Довчитися він так і не зміг, зате вступив до Української Військової Організації - Організації Українських Націоналістів, ватажком якої був колишній петлюрівський отаман Євген Коновалець. Як український націоналіст нездалий агроном виявив себе з найкращого боку, займаючись організацією вбивств, нападів та грабежів і виношуючи водночас думку про зміщення Коновальця, котрий залишив свій пост лише через десять років, переселившись до світу потойбіччя. Тим часом Степан Андрійович, який ненавидів москалів, жидів та поляків і безплідно мріяв про владу, брав уроки майстерності в терористичних школах Італії та Німеччини. Навчання, вочевидь, на користь йому пішло лише частково, позаяк підривати й убивати Степан Андрійович навчився, а от як при цьому самому залишатися живим і на волі - цей урок він засвоїв погано. Навряд чи він готувався в терористи-смертники і, відповідно, через власну недбайливість опинився в польській тюрмі, очікуючи виконання смертного вироку, винесеного за вбивство польського міністра внутрішніх справ. [За даними інших "українофобів", Бандера отримав довічне ув'язнення. - О.Н.] Тобто агроном-невдаха перетворився на терориста-невдаху.
Але в 39-му почалася війна, і німці відчинили двері польських тюрем. Так, завдяки винятково зовнішнім обставинам, але аж ніяк не спритності й розуму, Степан Андрійович Бандера знову опинився на волі. Поки він поневірявся по тюрмах [в оригіналі "прохлаждался", тож перепрошую за надто вільний переклад - О.Н.], на чолі воєнізованої банди спочилого Коновальця опинився Андрій Мельник, петлюрівський полковник і начальник штабу армії Симона Петлюри. Степан Андрійович, розсудивши, що зволікання смерті подібне, затіяв із Мельником та його прибічниками війну. І замість того, щоб збирати сили, підшукувати кадри та згуртовувати союзників, як робив би на місці Степана Андрійовича талановитий керівник, він, мріючи називатися керівником ОУН, за короткий час знищив декілька сотень однодумців.
Незадовго перед Великою Вітчизняною війною прибічники Степана Андрійовича, зібравшись у Берліні, домовилися віднині вважати Бандеру главою ОУН, а заодно ухвалили неодмінно знищити на Україні всіх більшовиків, москалів, жидів і поляків, зміцнити дружбу з Німеччиною, Італією та Японією, вітати один одного підняттям руки, а також величати Степана Андрійовича Бандеру "фюрером", що, мабуть, було для нього вельми приємним.
Андрій Мельник, тим часом, продовжував залишатися живим-здоровим, і таким чином на чолі банди націоналістов та на утриманні в німецького уряду опинилися два українських "фюрери". На утриманні "фюрери" почувалися вельми незле і навіть замирилися між собою. Після чого сформували два батальйони - "Нахтігаль" та "Роланд". Уся ця ватага, вбрана господарями в однострої вермахту, заприсяглася на хресті і Євангелії у вірності справжньому фюрерові й подалася до Львова. І тут розпочалося найцікавіше...
30 червня 1941 року у Львові було проголошено "відновлення української державності". Степан Андрійович Бандера зрозумів, що настав його зоряний час, і призначив Ярослава Стецька главою українського уряду. Повноважень Степан Андрійович не мав, ніякої державності на окупованих німцями землях бути не могло, а тому весь цей водевіль із фокусами й переодяганнями Німеччині не сподобався. І Степан Андрійович Бандера, як останній дурень, загримів до нацистського концентраційного табору через місяць після початку війни. Невдатливого агронома й терориста змінив не вельми вдатливий фюрер. Доки тривала війна, Степан Андрійович сидів у Заксенхаузені, розсилаючи звідти покаянні листи верхівці Рейху. І так усім набрид, що губернатор Галіції Отто Вехтер дав наказ заарештувати двох братів Бандери. Так завдяки злощасному братикові Василь і Олександр Бандера загинули в концтаборі.
У 44-му німці Степана Андрійовича звільнили і перевезли до Німеччини, де його прийняв Гіммлер. Але із закінченням війни Степан Андрійович заявив, що ніколи ні до Гіммлера, ні до Геббельса, а заодно, про всяк випадок, і до Гітлера жодного стосунку не мав, а все своє свідоме життя провів у боротьбі з більшовиками й фашистами за ідеали гуманізму. Видно, американці повірили Степану Андрійовичу, тому що залишили його у спокої, і він до 1959 року прожив у Мюнхені, доки його прибічники, на чолі з Романом Шухевичем, боролися в лісах Української Радянської Соціалістичної Республіки проти законної влади [варто нагадати: надаючи перевагу такому методу боротьби, як по-звірячому жорстокі вбивства мирного населення - О.Н.].
А 15 жовтня 1959 року Степан Андрійович Бандера раптово помер на сходах, не дійшовши декількох кроків до квартири. Помер від уколу ціаніту [точніше, від пострілу з пістолета, зарядженого отрутою, що викликає миттєвий параліч серця - О.Н.], зробленого таким собі Сташинським. Цей Сташинський, через певний час, з'явився в поліцію з повинною, зізнавшись заодно й у вбивстві колишнього соратника Бандери Льва Ребета, котрого спровадив на той світ подібним чином. Німецьке правосуддя, розглянувши справу про подвійне смертовбивство, вирішило, схоже, що позбавлення життя Бандери і Ребета - не такий уже і страшний гріх, а, може, й доброчин. Адже засудило душогуба Сташинського до 8 років позбавлення волі.
За умисне вбивство двох чоловік 8 років тюрми - це те саме, що концтабір умовно. Але німці згодом ухвалили, що за Бандеру з Ребетом і то забагато, й відпустили Сташинського через 4 роки.
Так і вмер Степан Андрійович Бандера, жалюгідний, ні на що не здатний невдаха, який навіть орден від сподвижників сподобився отримати через півстоліття після смерті. Все життя його - вервечка невдач на тлі пристрасного бажання являти собою хоч щось...
