21 лютого у світі відзначають Міжнародний день рідної мови. Хоч його відзначають і не всі, але сказане - безперечний факт.
В Україні чимала кількість люду вважає рідною мовою українську.
Невеличкий авторський відступ. Зауважу, що дані соцопитувань з мовного питання дуже сильно різняться між собою, тому й не буду наводити в блозі "Українська альтернатива" будь-які цифри. Поділюсь лише однесеньким посиланнячком: 54% українців бажають бачити російську другою державною мовою. Невеличкий авторський відступ закінчено.
А ось чи мають рацію ті, хто вважає саме цю мову справді рідною (?!), - тут є питання.
Здивуєтесь, які б то ще питання, читачу? Скажете, хіба українська мова не може бути (або може не бути) рідною, - особливо для українців? Наведете "вбивчий" аргумент, що ця мова в Україні взагалі-то є державною - причому єдиною?
Насправді ж мовне питання в Україні зовсім не є простим.
Тому в блозі "Українська альтернатива" запроваджується відповідна рубрика (розділ), куди будуть постійно додаватися все нові й нові записи.
Сьогодні автор блога Олександр Некрот пропонує Вашій увазі україномовний переклад статті Андрєя Ваджри Украинизация: как и зачем большевики наладили массовое производство «украинцев». Під час перекладу оригінал було суттєво скорочено, тому всім, хто володіє російською, раджу перейти за гіперпосиланням і ознайомитися з оригіналом.
А для тих, хто не захотів звідси піти -
Українізація: як і навіщо більшовики налагодили масове виробництво "українців"
Завдяки невичерпній енергії "свідомих" ідеологів та пропагандистів у нашому суспільстві вкорінився міф про те, що комуністичний режим був лютим ворогом українства й "України". Українська свідома інтелігенція з піною коло рота невтомно торочить про злочини Леніна і Сталіна проти "українського народу". І ця нахабна брехня, мабуть, є найбільш несправедливою в арсеналі "свідомих". Несправедливість її полягає в тому, що без Леніна і Сталіна, без радянської влади та "національної політики" більшовиків ніколи б не з'явилися ні "українці", ні "Україна" в тому вигляді, в якому ми їх знаємо. Саме більшовицький режим і його вожді створили з Південно-Західного краю Росії "Україну", а з її населення - "українців". Саме вони потім додали до цього новоутворення території, котрі ніколи не належали ні Малій Русі, ні Гетманату, ані Південно-Західному краю.
Навіщо більшовики створили "українців"
При всій ненависті "свідомих" галичан до "совітів" вони мусили б визнати, що без Сталіна Галіція ще на початку минулого століття залишилась би розірваною між Польщею, Угорщиною та Румунією, а про "українців" Прикарпаття і Закарпаття зараз навряд чи взагалі хтось згадав би, враховуючи асиміляційні таланти наших західних сусідів.
Натужна штучність проекту "Ukraina" в ті роки була очевидною для багатьох діячів комуністичного руху. Вже тоді Леніна попереджали про те, що його експерименти з націобудівництвом і загравання з недобитими оперетковими націоналістами імперських окраїн рано чи пізно призведуть до біди. Дуже чітко в цьому розумінні проговорювалося т.зв. "українське питання". Одначе Ленін ігнорував ці попередження. І не лише через свою так звану "політику національного самовизначення". Українського народу-бо якраз на момент революції і не існувало. Була лише південно-західна гілка руської етнічної групи і жалюгідна купка "свідомих" малоруських та галіційських інтелігентів, котра ніколи не виражала інтереси простих людей. І Ленін був чудово інформований про це. Він активно цікавився політичною обстановкою в Малоросії тих літ.
Ось яку історію, почуту від солдата, що втік із німецького полону, він (Ілліч) повідав 30 січня 1917 року у своєму листі до І.Арманд: "Пробыл год в немецком плену... в лагере из 27 000 чел. украинцев. Немцы составляют лагеря по нациям и всеми силами откалывают их от России. Украинцам подослали ловких лекторов из Галиции. Результаты? Только-де 2 000 были за «самостийность»… Остальные-де впадали в ярость при мысли об отделении от России и переходе к немцам или австрийцам.
Факт знаменательный! Не верить нельзя. 27 000 – число большое. Год – срок большой. Условия для галицийской пропаганды – архиблагоприятные. И всё же близость к великорусам брала верх!" [1].
Тобто вже 1917 року Ленін чудово розумів усю абсурдність, штучність і надуманість "нації українців". Розумів, хто цю "націю" створив і для чого. Але, попри це, свідомо продовжив польсько-австрійсько-німецьку справу з виведення із руських Південно-Західної Русі "українців".
Ось що, приміром, написала Роза Люксембург, яка звинуватила Леніна у створенні штучного "народу" і свідомому розчленуванні Росії: "Український націоналізм у Росії був зовсім іншим, ніж, скажімо, чеський, польський чи фінський, не більш ніж простим дивацтвом, кривлянням декількох десятків дрібнобуржуазних інтелігентиків, без будь-якого коріння в економіці, політиці чи духовній сфері країни, без жодної історичної традиції, бо Україна ніколи не була ні нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, якщо не рахувати реакційно-романтичних віршів Шевченка. [...] І таку сміховинну штуку декількох університетських професорів та студентів Ленін і його товариші роздмухали штучно в політичний чинник своєї доктринерської агітації за "право на самовизначення аж" і т.д." [2].
Люксембург була політиком-реалістом і чудово розуміла, що таке "Україна", але вона, вочевидь, не знала, що у більшовиків, поляків і вирощених ними (останніми) "українців" було дві спільні риси, які ставили їх на одну позицію стосовно "українського питання". Це дуже важливі риси їхньої ментальності - страх і ненависть. ВОНИ ОДНАКОВО СИЛЬНО БОЯЛИСЬ І НЕНАВИДІЛИ РОСІЮ І ВСЕ РУСЬКЕ. В цьому питанні в них домінувало дуже потужне ірраціональне начало. Інтернаціональна, скажімо так, верхівка РСДРП(б), в якій руських треба було ще пошукати, не могла собі дозволити зберегти державоутворююче етнічне ядро Російської імперії. На їхню думку, в комуністичному раю ні руський народ, ні руська культура не повинні були домінувати. Для них руський (російський) народ був народом-гнобителем, руська (російська) держава - державою-поневолювачкою, а руська культура - "російським великодержавним шовінізмом". Недарма неруська верхівка більшовиків послідовно й тотально знищувала все руське і всіх носіїв руськості.
Коли в революційні роки мова йшла про "класову ненависть", котра підігрівалася більшовицькими агітаторами, то насправді малась на увазі ненависть до всього руського, позаяк саме найвищі соціальні прошарки Росії були її носіями. Щоб поставити під сумнів існування руськості і, відповідно, Росії, необхідно було просто винищити правлячу еліту, винищити дворянство. Що, власне, й відбулося.
А простий народ на той момент у своєму духовно-психологічному розвитку ще не досягнув рівня чіткої національної і вже тим більше культурної ідентичності. Народ дуже погано розумів, де "свій" і "чужий". Саме тому солодкоголосі комісари-інородці були йому ближчі за руських (російських) дворян, а розмови про те, що в усьому винні "пани", стимулювали народний ентузіазм червоного терору. Більшовики майстерно використовували у своїй пропаганді недорозвиненість селянської свідомості. В підсумку вони змогли перетворити значну частину народу на бунтівного хама і нацькувати цього хама на руську правлячу еліту. Природно, що розколотий народ вистояти не зміг. Коли ж православна церква і православна віра - останні оплоти руськості - опинилися під репресивно-терористичним ударом нового режиму, в радянської влади з'явилася реальна духовно-психологічна можливість створення "радянської людини", а у правлячої "свідомої" верхівки УСРР з'явилася можливість створення регіонального різновиду "радянської людини" - "українця".
Як більшовики створювали "українців"
1921 року, виступаючи на Х з'їзді Партії, Іосіф Віссаріонович Сталін підкреслив, що "если в городах Украины до сих пор еще преобладают русские элементы, то с течением времени эти города будут неизбежно украинизированы" [3]. І це була серйозна заява. У квітні 1923 р. XII съезд РКП(б) проголосив "коренізацію" курсом партії в національному питання, а в тому ж місяці на VII конференції КП(б)У було заявлено про початок політики "українізації". Українські Центральний виконавчий комітет і Раднарком одразу ж оформили дане рішення відповідними декретами.
Комуністам практично з нічого довелося створювати українську "націю", українську "мову", українську "державу", українську "культуру" та ін. Українцізація Малої Русі була тотальною. Українізовувалося все - держустанови, діловодство, школи, вузи, преса, театри і т.д. Ті, хто не бажав українізовуватись або не склав іспитів з української мови, звільнялися без права отримати допомогу по безробіттю. Кожен, кого було викрито в "негативному ставленні до українізації", розглядався як контрреволюціонер і ворог радянської влади. Чистки за критерієм "національної свідомості" зазнав апарат державного управління. Боротьба з неписьменністю велась українською мовою. Існували обов'язкові для всіх курси з вивчення української мови і культури. Процес українцізації постійно контролювала сила-силенна різноманітних комісій. Уся міць партійного апарату та державної машини обрушилась на "несвідоме населення", котре повинно було в найкоротші строки стати "українською нацією".
Недарма Грушевський, повернувшись на радянську Україну, із захватом писав одному зі своїх соратників, що "Я тут, не вважаючи на всі дефекти, чую себе тут в Українській Республіці, котру ми зачали будувати в 1917 р." [4]. Ще б пак! Адже, приміром, два таких затятих фанатики українізації, як Микола Хвильовий і Микола Скрипник, у минулому обіймали керівні пости у ВЧК і брали безпосередню участь у каральних акціях проти ворогів революції. Не дивно, що їхні методи українізації за своєю суттю були чекістськими. Добре, що хоч нікого не розстрілювали за небажання змінити національну ідентичність, як це робили австрійці в Галіції.
Тут виникає закономірне питання: а яким чином на комуністичну українізацію реагував простий малоруський мужик? Адже за версією "свідомих" ідеологів, малоруський народ тисячоліттями марив про все українське. Українізація повинна була стати для малоросів мало не Божою благодаттю, здійсненням їхньої заповітної мрії стати українцями, вільно розмовляти рідною українською мовою, насолоджуватись українською культурою. Однак реальність 20-х років минулого століття була іншою. Радості від українізації, як і зараз, жителі новоспеченої України не відчували. Ставати українцями не хотіли. Розмовляти українською мовою не бажали. Українською культурою не цікавились. Українізація викликала в них у кращому разі роздратування, в гіршому - різке несприйняття і неприязнь.
Більшовики ламали в 20-х роках малоросів через коліно, прагнучи шляхом т.зв. "коренізації" переробити їх із руських на "українців". Одначе народ чинив упертий, хоч і пасивний, опір українізації. Був відвертий саботаж рішень партії та уряду. У зв'язку з цим партійних вождів просто "плющило" від злості. "Шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його" [5], – гнівно ремствував у ті роки на засіданні ЦК КП(б)У Шумський. Не менш енергійно висловлювався у своєму щоденнику і партійний діяч Єфремов: "Треба, щоби згинуло це рабське покоління, котре звикло тільки "хохла зображати", а не органічно почуватися українцями" [6]. Попри ці побажання полум'яного більшовика-ленінця, малороси не "згинули" і не відчули себе органічно "українцями", хоча це етнонімічне прізвисько й закріпилося за ними в роки сталінізму. Як виявилося, руський дух не так-то просто задушити. Для цього явно бракувало масового терору і концентраційних таборів на австрійський кшталт.
Чудово розуміючи всю складність завдання з українізації руського населення колишнього Південно-Західного краю, Сталін мудро вказував своїм партійним товаришам на ті помилки, котрих вони припускались у процесі створення "українців". Так, у квітні 1926 року він пише Лазарю Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У листа, в якому йдеться: "Верно, что целый ряд коммунистов на Украине не понимает смысла и значения этого движения и потому не принимает мер для овладения им. Верно, что нужно произвести перелом в кадрах наших партийных и советских работников, все еще проникнутых духом иронии и скептицизма в вопросе об украинской культуре и украинской общественности. Верно, что надо тщательно подбирать и создавать кадры людей, способных овладеть новым движением на Украине. Все это верно. Но т. Шумский допускает при этом по крайней мере две серьезные ошибки.
Во-первых, он смешивает украинизацию нашего партийного и советского аппаратов с украинизацией пролетариата. Можно и нужно украинизировать, соблюдая при этом известный темп, наши партийный, государственный и иные аппараты, обслуживающие население. Но нельзя украинизировать сверху пролетариат. Нельзя заставить русские рабочие массы отказаться от русского языка и русской культуры и признать своей культурой и своим языком украинский. Это противоречит принципу свободного развития национальностей. Это была бы не национальная свобода, а своеобразная форма национального гнета. Несомненно, что состав украинского пролетариата будет меняться по мере промышленного развития Украины, по мере притока в промышленность из окрестных деревень украинских рабочих. Несомненно, что состав украинского пролетариата будет украинизироваться, так же как состав пролетариата, скажем, в Латвии и Венгрии, имевший одно время немецкий характер, стал потом латышизироваться и мадъяризироваться. Но это процесс длительный, стихийный, естественный. Пытаться заменить этот стихийный процесс насильственной украинизацией пролетариата сверху — значит проводить утопическую и вредную политику, способную вызвать в неукраинских слоях пролетариата на Украине антиукраинский шовинизм" [7].
Неважко зрозуміти з цього листа, що українізація Малоросії йшла дуже важко. Простий народ опирався, як міг, а місцева "свідома" партійна верхівка, зневірившись у досягненні поставленої мети, активно використовувала насильницькі форми українізації. Через це народ ремствував, а авторитет партії в його очах падав. Сталін це чудово розумів, застерігаючи від перегинів.
Великі проблеми виникали в українських комуністів і з кадрами, котрі були б спроможні на належному рівні здійснювати українізацію руського населення колишньої Малоросії. В Москві навіть були змушені рекомендувати місцевим партійним органам залучати до роботи колишніх політичних опонентів зі "свідомих" як "спеців" з українізації (на зразок того, як у громадянську війну залучались офіцери і чиновники Російської імперії).
Ця рекомендація була не випадковою. Більшовики-малоруси, які перемогли у військово-політичному протистоянні Центральну Раду, Гетманат і Директорію, були неспроможні самостійно трансформувати Південно-Західний край Росії в "Україну", а її руське населення в "українців".
Саме тому Москва дозволила влитися до КП(б)У і радянських органів влади колишнім опонентам більшовиків - соціалістам Центральної Ради та Директорії, чиї політичні переконання були практично ідентичні ідеології РСДРП(б). Це нинішня українська пропаганда малює цих діячів такими собі непримиренними ворогами більшовизму, а насправді у принципових питаннях суперечностей між ними не було, розбіжності виникали лише щодо того, кому належатиме влада. Як Центральна Рада, так і петлюрівський режим являли собою регіональний різновид більшовизму. Тільки більшою мірою демагогічний і цілковито недієздатний. Як абсолютне зло вожді ЦР та Директорії сприймали не більшовиків, а "Белое движение" взагалі і Добровольческую армію зокрема. На аналогічних позиціях стояли і комуністи. Для них українські соціалісти-націоналісти були чимось на кшталт недороблених більшовиків, які потрапили під ворожий вплив. Саме тому представників "Белого движения" комуністи безжально знищували, а з діячами Центральної Ради та Директорії шукали компроміс із позиції переможця.
Доказом цьому є факт великодушного прощення радянською владою багатьох керівників, а також простих "свідомих" діячів і прибічників ЦР та Директорії, котрі надалі наводнили партійні і державні структури УРСР.
У наших "свідомих українців" є хорошим тоном проводити п'ятихвилинки ненависті до "ката" і "голодоморителя українського народу" Іосіфа Сталіна, але комічність ситуації полягає в тому, що, якби не залізна воля "отца народов", ні "українців", ні "України" ніколи не було б.
До речі, якщо говорити про традиційний пантеон ворогів України, складений "свідомими", то необхідно зауважити, що якщо їхня ненависть до "москалів" іще якось можна обґрунтувати, то їхню ненависть до "жидів" пояснити важко. Можливо, це просто відверта невдячність, а можливо, просто тупе невігластво. Річ у тім, що євреї зробили колосальний внесок у справу створення "українців", "України", "української" мови і літератури. Це тема для наукового дослідження і, принаймні, тягне на окрему монографію. Якби у "свідомих" була хоч крапля вдячності, то на майдані "Незалежности" вони поставили б гігантську скульптуру Іосіфа Сталіна, а на Європейській площі спорудили б пам'ятник Лазарю Кагановичу.
Адже найбільш інтенсивний та радикальний період радянської українізації 20-х років минулого століття проходив під безпосереднім керівництвом саме Кагановича. Не було на той момент більш полум'яного українізатора руських, ніж він. Це була дійсно видатна постать. Людина гострого розуму і нездоланної волі. Порівняно з тим як він здійснював українізацію, все те, що робили його послідовники після проголошення української незалежності в 1991-му, виглядає слюнтяйством і дуракавалянієм. "Свідомі" мають не портрети Тараса Григоровича загортати в рушнички і вивішувати як ікону на стіну, а фотографії Лазаря Моісеєвича. Про це просто волає історична справедливість.
Утім, навіть такі титани, як Сталін і Каганович, не змогли зламати національний та культурний хребет малоросів. Полютувавши десять літ, процес українізації тихо заглух, наткнувшись на пасивний опір народу.
Згортання українізації, судячи з усього, було пов'язане не тільки з упертим опором жителів Русі, а й зміною стратегічних планів комуністичної верхівки. Схоже, що до початку 30-х Сталіну довелось відмовитися від любої Леніну ідеї світової революції. Річ у тім, що вождь російського пролетаріату, на той час уже покійний, "замутив" усю цю гру в "національне самовизначення" для всіх "пригноблених народів" Росії лише для того, щоб потім до їх звільненого братського союзу поступово приєднувати нові держави, котрі пройшли через пролетарську революцію. До 30-х Сталін як талановитий політик-реаліст зрозумів, що зі світовою революцією у принципі нічого не "світить" і що перед лицем хижих імперіалістів необхідно перетворити Радянський Союз на надійну комуністичну фортецю. Це був етап глухої оборони. Сталіну потрібна була сильна, монолітна держава з ефективною, жорстко централізованою владою. "Українську націю" вже було створено, а потреби в подальшому поглибленні українізації, котра неабияк дратувала народ, загалом-то, вже не було. До того ж йому добряче набрид настирний "буржуазно-націоналістичний" уклонізм деяких вождів КП(б)У, котрих він потім злегка "прорідив" за "перегини". Як наслідок українізація заглухла. Народ з полегкістю зітхнув. Але "Україна", "українці", "українська мова" залишились. Тільки в 1991-му колишні партійці та комсомольці урочисто відродили сталінську українізацію з шароварно-галушечними елементами в її національно-демократичній, украй карикатурній версії.
Чи мала тоді, в 1991 році, наша країна реальну можливість піти іншим шляхом? Навряд чи. Для цього просто не було ідеологічних передумов. Коли партійна та управлінська номенклатура несподівано опинилась "незалежною" від старших товаришів з Москви, під цю "незалежність" необхідно було підвести відповідний ідеологічний фундамент. Окрім польсько-австрійсько-німецьких сепаратистських ідей, відшліфованих до блиску в 20-х роках радянською владою, в 30-40-х "мислителями-вояками" ОУН-УПА(б) і в 60-70-х дисидентами-українофілами, інших ідей просто не було. Ні чиновники, ні народ не були готові до незалежності, яка раптово на них звалилася. Ніхто не знав, що з нею робити. "Великі ідеї" саме "української незалежності" придумувалися на ходу, під час дожовування їжі від буфету Верховної Ради до сесійної зали. Тоді, 1991 року, проект "Ukraina" був запущений саме тому, що не мав альтернативи. Ми були приречені на шлях у нікуди.
Саме тому після проголошення незалежності на хвилі масованої пропаганди відбувся новий - і, схоже, останній - сплеск українофілії з подальшою примусовою українізацією населення. Але вже до кінця 90-х "свідомі" повернулися до свого природного стану - дрібних маргінальних груп, котрі оформились у галасливо-агресивні націоналістичні партії "диванного типу". Схоже, що руське за своєю суттю ментальне і культурне середовище просто природним шляхом розчинило знову введене до нього інородне тіло "українства" і вивело його із себе як екскремент, водночас відторгнувши шляхом масового саботажу чергову казенну українізацію. Ми, самі того не усвідомлюючи, залишались руськими, ігноруючи безперервні заклики до "національного відродження" й інструкції на предмет того, як убити в собі все руське.
___________________ [1] Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 49. С. 377. [2] Люксембург Р. Рукопись о русской революции // Вопросы истории. 1990. № 2. С. 22-23. [3] Сталин И.В. Марксизм и национально-колониальный вопрос. Сб. статей и речей. – М., 1937. С. 81. [4] Листи М. Грушевського до Т. Починка з додатком двох листів до Д. Островського // Український історик. 1970. № 1-3. С. 182. [5] Цит. за: Гірчак Є. Хвильовизм. – Х., 1930. С. 128. [6] Єфремов С. Щоденники. 1923-1929. – К., 1997 С. 533. [7] "Марксизм и национально-колониальный вопрос". Сборник. – Партиздат, М., 1934 г. С. 208-209.
21 лютого у світі відзначають Міжнародний день рідної мови.
